Джерело тепла, віддачі

 Коли ви переступили поріг нашої світлиці, то зразу ж ваш погляд упав на піч.

 У кожній хаті є піч. Це джерело тепла, джерело віддачі, єдиний рятівник родини. Вона цілу добу обігрівала сім’ю, годувала і зігрівала, а також гуртувала.

 Іван Франко писав про неї, нашу добру помічницю і лікаря, бо піч ще й лікувала.

«В хаті піч трохи не в пів кімнати.

З запічком і припічком із глини

Вікно тепла – то шлунок хати.

Величезний, як живіт дитини».

Про піч народ склав багато прислів’їв. Ось, наприклад:

• Піч - гарна річ, як вигріє, то й шептухи не треба.
• Для печі не потрібний і кожух овечій.
• На печі й мороз не страшний.
• Піч – не дівка, в чужу хату не віддаси.
• Подивися на піч – а подумай про господиню.
• У доброго пічника і цегла співає, а в поганого зуби вишкіряє.

 Піч у хаті будував пічник. Була колись така професія. Була одна людина на 2-3 села. Він складав печі.

 А потім уже кожна господиня підбілювала піч, розмальовувала її по – своєму.

 «Яка піч – така й господиня», - говорять у народі. А кожна господиня старалася, щоб піч була охайною, біленькою, з квітами або півниками. Де ж бралися фарби для розмалювання? Спочатку глина, а потім в глину добавляли бузину, крейду, деякі барвники вмокали у них палець або паличку і малювали відповідно до своєї фантазії.

 Гарно малювала півники на печах старша сестра Тараса Шевченка – Катерина, яку запрошували для цієї роботи сусіди. Наша піч розмальована квітами і двома півниками. А ось біля печі стоять необхідні для приготування їжі знаряддя праці і речі.

- Хто з вас знає, що таке? /демонстрація/.

- А яка різниця між горщиками і чавунами?

- А яку їжу варили в горщиках і чавунах?

Поет В. Симоненко про «Піч».

 Лиже полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючи дим до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги,

Щось пригадують з давнини

І чекають покірно черги

Засмаглі горщики й чавуни.

 Василь Скуратівський, етнограф, у своїй книзі «Посвіт» заводить мову про пам’ятники. В Австралії привозні кактуси розвелися так, що заплодили багато родючих земель. Гусінь допомогла знешкодити небезпечну рослину, за що вдячні фермери,поставили їй пам’ятник, як своєму рятівникові.

А у нас на Україні, на Ровенщині, споруджено пам’ятник печі. Єдиний у всьому світі. Стоїть край дороги піч, як нагадування про теплоту людську, про доброту.

 Термін «піч» походить від слова «печера», у якій жила первісна людина. У печері біля вогню вона грілася, готувала їжу. Піч тісно пов’язано з багатьма звичаями людей.

 Коли приходили сватати дівчину, то вона ховалася за піч. Якщо давала згоду вийти заміж за парубка, то виходила із-за печі або злазила і колупала піч. Старости хотіли непомітно взяти грудочку глини – за повір’ям : на щастя молодим.

 Коли донька виходила заміж,то повинна в чомусь чи в гортянці, чи в баночці взяти із собою жаринку з материної печі. Щоб тепло жіноче разом із собою перенести в другу хату, щоб мудрість господині – матері передавалися донці.

 Існує повір’я , що в зачіпку або під піччю живе домовик. Коли залишали хату, то господарі гукали до печі і запрошували його з собою.

 Піч шанували. "Сказав би, так піч у хаті". Отже, до неї відносилися як до живої істоти. Навіть боялися лихословити.

 Слід сказати декілька слів про піч – лікарку. Якщо дитина простудилася, то вигрівалася у гарячому просі на черені, гарячій цеглі. Через 2 – 3 дні кашель проходив. На печі лікували грип, вигрівали чиряки.

 Та саме головне те, що у печі пекли хліб – основу людського життя. Пекли хліб у жіночі дні – у середу, і в п’ятницю.

А в нашій печі золоті плечі,

А челюсті роздвигаються –

Короваєм сподіваюся

А наша піч та регочеться,

Хліба їй хочеться.

 Коли у печі сидів хліб, то у хаті не повинно бути сварок, бо хліб не вдасться.

 Хліба поганого не буває, буває погана господиня.

 Тісто з борошна місили в діжці, воно сходило, потім ліпили паляниці, на лопату з дерева клали листок капусти, змащений олією і ставили на накалену черінь і закривали піч заслонкою.

 Хліб – основа життя, його пекли в печі. Зараз наші мами чи бабусі печуть хліб рідко. Дехто пече паски, пампушки, пиріжки, та й то не в печі, бо вона вийшла з моди.Хліб ми купуємо в магазині. Проте хотілося, щоб ми з вами пам’ятали піч - матір домівок українських, які несли тепло, гуртували родину.

«ОЧІ» ХАТИ

У нашої хати є «очі». Віконця. Вони впускають у житло світло й повітря, зв’язують жителів хати з безмежжям зовнішнього світу. У вікно дивляться, тому вони - «очі» хати, по-російському, «оконце», по-вірменському - «аки».

Як сонечко стане

З-за гір виходить,

Як сонечко встане -

У віконце світить.

Вікна у хаті з’явилися пізніше дверей. У нашій світлиці віконця з чотирьох шибок. Вони виставлені на вулицю. Їх двоє, бо сім’я бідно жила, а коли будували хати заможні люди, то робили собі багато великих вікон. У них були гроші і на скло, і на дерево, і майстру за роботу заплатити. А в бідняків було так, як у нас. І холоду менше у хату потрапляє. І на вулицю все видно.

Спочатку вікна були відкриті. А згодом почали використовувати матеріал, крізь який проникало світло: риб’ячі пузирі, промаслений папір чи тканину, навіть лід, який використовували жителі Аляски.

У повісті І.Франка «Захар Беркут» описаний багатий двір Тунгара Вовка. Там замість шибок понапинанні були на рами волові міхури, що пропускали жовтаве світло до середини. Використовувався також гіпс, слюда.

У вікна стукають колядники і щедрівники, стукають старости, подружки.

Над вікнами, як прикрасу вішають рушники.

Розміщення вікон добре і вивірене досвідом. Коли серед дня крізь них падають на долівку сонячні промені, тоді стеля і верхня частина стін перебувають у смерку. Надвечір наливаються світлом стіни, освітлюються ікони. Створюється вираз урочистості, затишку. Маленькі діти виглядали у віконця, роздивлялися пташок, перший сніг, гостей.

Хочу побажати, щоб у ваші домашні вікна заглядало тепле і привітне сонечко, а його промені хай несуть ласку і добро, достаток і щастя вашій оселі та рідні. 

Переступи з добром

Хатній поріг. Це деталь, яка ніби замикає коло, хатній простір, виступає символом початку дому. За народним віруванням – це місце перебування душі предків, що зв’язано з первісним звичаєм ховати мерців в хаті і часто під порогом.

З порогом пов’язують чимало звичаїв та обрядів. Йдучи на вінчання, йому віддавали честь, зупиняючись перед порогом, молоді чекали батьківського благословення. Молода співає, прощаючись з батьківською оселею: «Дякую вам, пороги, де ступали босі ноги, більше не будуть…» Молодий і молода мусили переступати поріг правою ногою. Коли наречена переходить до хати суженого, її переносять через поріг, бо духи предків нової родини ще не знають, а тому можуть поставитись до неї не зовсім приязно.

Похоронний обряд вимагав під час винесення труни з хати тричі стукати нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками.

Підмітати починають від порога до покуті. Це для того, щоб добре йшло до хати, а не з хати. А коли потемніє, то не можна вимітати сміття через поріг - будуть сварки в домі.

Коли на малу дитину напало лихо, то її купали на порозі хатніх дверей.

До нас дійшов звичай - не подавати з хати в хату, через поріг. Існують приказки із значенням заборони.

«Через поріг не вітаються»,

«Через поріг руки не подають»,

«Ти мені вже всі пороги пооббивала».

Поріг - частина нашої оселі, добрий знак. Над дверима і над порогом вішали рушник - як оберіг від лиха.

У кожній оселі є поріг. Хай ваш поріг пооббивають підошвами добрі люди, які принесуть у вашу хату добро і радісні вісті.

Святе місце хати

Стіл - святе місце хати. Він стояв на покуті. Під образами, навпроти печі. Тут працювали, відзначали урочистоті, сумували.

Над столом або на ньому завжди вечорами горіло світло лампи або каганця.

Стіл - символ єдності, родинної міцності, злагоди. Стіл - «годувальник» сім’ї. Їли обережно, підставляючи раз по раз окраєць хліба під повну ложку, щоб не впала жодня крапля, не згубилась крихта. Тиха розмова смакувала до страви.

Право першим сідати за стіл і умочати ложку в страву надавалося господарю оселі - батьку. Що на столі-такий достаток у сім’ї.

Часто на столі лежав хліб. «Хоч в день, хоч вночі, ніколи не прибирайте хліб з столу» - говорили на Чернігівщині.

«Не сідай за стіл, бо чиряками обсипле»,

«На стіл не можна класти ключі, бо сварка буде».

До столу ставилися із повагою.

Будували хату - першим заносили стіл і хліб, переїздили в нову оселю - залишали стіл новим мешканцям.

Іван Франко записав обрядову пісню:

«Прошу, гостоньки, та до світоньки,

Засаджу я вас та за стіл тисовий.

За тисовий стіл, за лляний обрус».

А в одній із весільних пісень до нього звертаються як до живої істоти:

«На добраніч, столи й лави.

Ще й стіни мальовані».

Стіл використовувався як обрядовий предмет. На Святий вечір на нього клали сіно, хліб-сіль, часник, який мав охороняти людей і худобу від захворювань.

Є весільний обряд. Молода обов’язково подавала хустку через стіл нареченому. Це означало «давати руку».

При цьому співалося:

Крикнули лебеді на воді,

Заіржали кониченьки на стайні,

Били чолом за двором,

Подавали рученьки за столом.

Здавна покуття - де сходяться лави - найпочесніше місце в хаті. Немовля відразу після народження загортали у кожух і клали на покуття, щоб було багате.

Великим гріхом було покласти на стіл шапку.

«До столу добре сісти, коли на ньому є що їсти» -, говорили в народі. Я бажаю вам, щоб ваш стіл домашній був повен достатку, щоб завжди вашій родині було добре до нього сідати.

Український рушник можна порівняти з піснею, вишитою чи витканою на полотні. Без нього як без пісні, не обходиться народження, одруження людини.

Одні його називають - «утиральник», другі - «утирач», треті - «стирач». Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник на похваті. Не випадково в народній пісні мати навчає доньку:

"Тримай хату, як у віночку,

І рушник на кілочку,

Тримай відерця всі чистенькі.

І водиці повнесенькі".

По всій Україні поширений звичай - накривати рушником хліб на столі, на рушнику підносять хліб-сіль гостям.

Рушником накривали замішане тісто в діжі, ним перев’язують кумів і гостей, колись підносили їх і бабці-повитусі.

Рушником перев’язують сватів та дружків молодих під час весілля. Підв’язують молоду і дружку під час першого дня весілля і за день до весілля.

Рушниками перев’язують хрест, спускають у яму домовину.

Як бачите, рушник супроводжує людину на протязі всього життя - від народження до смерті.

На Полтавщині був звичай: при будівництві хати сволок підіймали на рушниках, а потім дарували їх майстрам. Коли син вирушав у дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб дорога була легкою і слалася, як рушничок.

Про це гарно співається у пісні на слова А.Малишка, музика Майбороди «Пісня про рушник».

І в дорогу далеку

Ти мене на зорі проводжала

І рушник вишиваний

На щастя, на долю дала.

Слід сказати, що рушник - це Україна, а Україна - це рушник. На Україні зафіксовано близько 100 технік вишивки і понад 200 технік ткання.

Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Ось у нашій хаті багато рушників. Давайте уявимо, що ми знімемо їх. Чи привітною буде наша оселя?

Рушник - потяг до краси простих людей, їхня фантазія.

Ми прикрасили свою світлицю рушниками тканими і вишитими. Всі вони полотняні. Вони ввібрали в себе душу українських дівчат і жінок.

Зібрання рушників у нас-Полтавська, Київська, Черкаська області.

Характерний рослинний орнамент. Різні квіточки і листочки промовляють до нас зі стін із рушників. Чорний колір став сірим від давнини, проте рушники не втратили своєї привабливості.

Зверніть увагу на рушники над вікнами. Багато творчої роботи роботящих рук.

А ось над цим вікном - рушник із прошвою. Це в середину вставлено кружево. Тепер звертаю вашу увагу на виткані рушники. На них червоний колір контрастує з білим.

Здавна відома Короловецька (це на Чернігівщині) ткацька фабрика. Рушники так і називалися - кроловецькі. У нас є рушник такої фабрики. Ткані рушники продавали на ярмарках, вони називалися «червоними» і надовго зберігалися в сім’ї, їх передавали у спадщину матері донькам.

Були ще вибійчані рушники. Ось перед вами вибійчаний рушник. Дуже давній і дуже красивий. Для його оздоблення вимагалось багато роботи.

Довгими осінніми вечорами, а особливо взимку вишивали дівчата собі рушники. У кожній родині, де підростала донька, скриня мала повнитися рушниками. І кожній матері хотілося, щоб по селу пішла слава про доньку із «золотими руками». А в коморі сволок, а на ньому рушників сорок».

Перший вишитий рушник призначався для гостей. Він завжди висів на видному місці.

«Вода в відеречку,-братику вмивайся, рушник на кілочку, братику, втирайся.»

Найбільше використовувався рушник на весіллях. Так на одному з весіль на Полтавщині рушник використовували і згадували понад сорок разів.

Українське народне мистецтво має глибоку і велику історію. Його художня мова глибоко виразна і передає надзвичайну любов природи, життя, добра.

І на тім рушникові оживе все знайоме до болю,

і дитинство, й розлука,

й твоя материнська любов.

Співає Микола Гнатюк пісню про рушник.

Я візьму той рушник,

простелю, наче долю,

в тихім шелесті трав,

в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові

Оживе все знайоме до болю...

Хай ваша доля стелиться рушничком із веселими та приємними візерунками.

Сорочку вишиваю шовком...

З вечора тривожно аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку

Вишивала дівчина, вишивала,

Чорну і червону нитку клала.

На Україні існують численні повір’я, звичаї та обряди, пов’язані з життям сорочок. Це багатюща культура, що давала простір для фантазії кожній жінці. Навіть у одному селі важко було знайти дві однакові сорочки. Кожна жінка шила по-своєму.

Ось у нашій хаті є п’ять сорочок давніх і всі вони різні.

Стара жінка - господиня носила сорочку з полотна, характерну для її віку - вишитий вгорі рукав і поділ сорочки нитками одного кольору.

Молодиця нашої оселі одягла сорочку-малороску. Вишитий рукав пишно з верху до низу веселим візерунком.

На жерді ви бачите дві жіночі сорочки з комбінованою роботою (вишиті біллю, мережкою). Надзвичайно тонка робота простих роботящих рук. Вишивати біллю - означало вишивати більше вибіленою ниткою. Мережити - це значить робити легкий, прозорий, кружевний орнамент.

Я зараз покажу вам комбіновану за оздобленням жіночу сорочку. Ви бачите лляне полотно грубе і тонке. Гарна сорочка. Працьовиті руки українських жінок творили диво, розумілись у красі і прагнули до неї.

Дівчина пряла собі і шила, оздоблювала буденну, святкову і весільну сорочку. Наречена готувала майбутній свекрусі, нареченому і батьку нареченого - тестю сорочки, які давала їм на другий день весілля.

А вже ж тая слава

По всім городочку,

Що дівчина козакові

вишила сорочку.

У чоловічих сорочках рукава не вишивались, а оздоблювався комірець і перед грудей - манишка, а також край рукава. Зараз я назву вам давні техніки оздоблення сорочок: мережання, вирізування, виколювання і вишивання гладдю-біллю. Білль(ще раз вам нагадую) - це зсукана вдвоє лляна або конопляна нитка, вибілена більше, ніж саме полотно. Біллю вишивали весільні та святкові сорочки.

Мала ніч-перепілочка,

Та не виспалась наша дівочка,

Усю ніч не спала, біль сукала,

На горі ходила біль білила.

Та до тої біллі говорила:

- Ой біле ж моя тонесенька.

Коли будеш вірнесенька?

Чи я тебе, біле, не білила?

Чи я тебе біле, не золила?

Я всю петрівочку просиділа,

Я тебе, біле, шануватиму,

На великий празник надіватиму.

Заклопотана господарством жінка весь час дбала про те, щоб напрясти й наткати полотна на велику сім’ю, для дітей.

Я вмію прясти, вмію шити -

Якось я буду в світі жити.

В окремих народних піснях відображений прадавній звичай «наряжання на смерть». Для цього кожна стара жінка заздалегідь готувала собі сорочку:

Надінь на мене лляну сорочку,

Сховай мене у вишневому садочку.

Звичай готувати собі одяг на смерть зберігся в народі і до цього часу. Не вірите - запитайте у своїх бабусь.

Суворі будні і важка праця наших предків вимагали розрядки й відпочинку, через це прядіння і ткацтво та вишивання відображено в жартівливих піснях:

Ой я маю таку жінку,

шиє-вишиває,

сюди-туди кривульками,

бо краще не знає.

Нині користуємося ми переважно готовим одягом. Обходиться він набагато дешевше, бо своїми руками ми його не виготовляли.

Але наші поети складають пісні. Нам відома пісня на слова Дмитра Павличка «Два кольори мої», «Сорочку білу вишиваю шовком», «Хустка червона».

«Два кольори мої, два кольори,

Червоний - то любов, а чорний - то журба».

Отож, хай наші дівчатка вишивають вишиванки світлими, веселими тонами, щоб ниток журби не було на білому полотні.

Перед вами наша хата

Подивіться, чим багата?

Просим вас ми до господи

Українського народу.

Добрий день вам у нашій хаті і спасибі, що прийшли. Сідайте, будьте ласкаві, у нашій хаті на нашій лаві. Відвідайте нашого хліба-солі, щоб були веселі та здорові. А як з медом скуштуєте, то силу відчуєте. Хліб ми спечем у новій печі, а сіль привіз із Криму сусід-чумак.

Добрий сусід - краща родина. Не став дім, поки не придбаєш сусіда по душі. Ми зробили в хатці низенькі пороги, щоб нас не минали люди хороші, щоб в хату ступивши, на лаві сідали, про диво колишнє нам думку співали.

За нашою хатою - зелений садочок. Навколо із квіток рясненький віночок, а потім жита посіємо за садком у полі, щоб хліба вродило всім людям доволі.

А під віконцями - кущики калини. Символ краси дівочої, добра, хороших намірів. Без куща калини - хата не українська. У нашій світлиці теж калина. Коли калина дозрівала, її зрізали й зв’язували у пучки - кетяги, а потім надворі під стріхою вішали. Кожний перехожий знав, що у цій хатці на виданні дівчина. Калиною лікувалися. Особливо від простуди чай пили, пекли пироги з калиною - калинки, прикрашали коровай на весілля. Калина стимулює роботу серця, поліпшує кровообіг. Знайте це. Садіть калину і доглядайте за нею… Це користь і добро.

Стара українська хата з низеньким порогом та маленькими віконцями. На стінах вишиті та виткані квітами та птахами рушники. Засланий скатертиною стіл. Розмальована піч і скриня, зручний череп’яний посуд на полицях. Пахне травами, м’ятою і свіжоспеченим хлібом. 

На мотузці - звіробій і м’ята.

Трави різні сушить мати,

Щоб вони допомагали,

В час хвороби виручали.

Ось така затишна українська хата. В ній постійні мешканці - речі землеробського побуту. Такі ніби прості, а водночас надзвичайно багаті, бо в них тепло людських рук, в них любов і мрія, міцний селянський розум і сумлива пісня. Більша частина речей господарського призначення знаходиться в кутку за малою жердкою. Це спорядження і збруя кінська, коромисло, дерев’яне колесо від воза, а ось цим товкли у діжці капусту, коли солили, кукурудзосаджалка, стара пилка, відра для води, ярмо для волів, серп. Все потрібне і значно полегшувало працю людей. Ось це - терниця, а це кружало, мотовило, куделя, прядка, ткацький верстат, стара досвідчена ступа.

Ось така наша хата. Вона всім багата. В ній душа народу, який постійно бореться за свободу.  

Просте і водночас незбагнене диво - українська хустка. Барвисті, як сад навесні. Мережливі, як світанки над річкою. Барвистокрилі українські хустки несуть осяяні мелодії наших квітів.

Хустка з давніх-давен основний і улюблений убір української жінки. Пов’язуючи голову хусткою, жінка залишала обличчя відкритим, що свідчило про її волелюбність. Давайте згадаємо головні убори мусульманок Кавказу. Вони носили паранджу, яка закривала не тільки обличчя і очі, а і увесь світ. Хустка здавна відігравала важливу оберегову магічну функцію. Через те вона значуще фігурує в українському весільному обряді, починаючи зі сватання, коли на знак згоди дівчина підносила старостам хустку на хлібі і закінчуючи «покриванням» молодої. Хустка, якою «покривали» молоду, зберігалась нею потім усе життя. На другий день після весілля дівчина ставала молодицею і повинна була ходити в платку-хустці. Мати вводила молодих до хати і виводила з хати під час весілля. Хустка повинна бути світлою, ясною, яким повинно бути життя молодих.

У хустинку зав’язували вечерю для хрещених на Різдво. Наші мами носять хустки. А бабусі ціле літечко не ходять без хустини.

Самий дорогий подарунок - хустка. Хустки продавали на ярмарках. Були у людей буденні і святкові хустки.

Зараз на Україні хустки виробляє тільки Київська фабрика. Це легкі платки із шерстяних ниток. Обсяг випуску великий, але все рівно всім не вистачає. Фабрика давня. Про це свідчить те, що з першого дня свого існування вона випустила 1400 зразків хусток. Деякі хустки мають свої імена : "Біла акація", «Київський каштан», «Південна ніч», «Вечір», «Обереги». Ці хустки промовляють квітами.

Похилого віку жінки одягали під хустку очіпок, який не дав змогу волоссю висуватися з-під хустки.

На хустці - і гроно, і пелюстка,

І небо, і райдуги на ній.

Мов берегиня в роди хустка

Здавна в нашій стороні.

Ти – нареченим на щастя,

Ти - на добро матерям.

Вічний дарунок - хустка квітчаста,

Знана стежкам і вітрам.

Сонцю й роботі найближча,

Подруга днів осяйна

Думу зігріє і зніжить обличчя

Хустка - тернова весна.